Жодна країна наразі не застрахована від війни? Відомий журналіст і волонтер Роман Бочкала побував у багатьох "гарячих точках", на власні очі бачив події в Ірані, Афганістані, Сирії, Косові, країнах Африки, Південній Осетії, Абхазії тощо. Чим широкомасштабна агресія рф в Україні відрізняється від решти силових конфліктів у світі? Як журналіст дивом врятувався від ворожої атаки під Донецьком? У чому може бути запорука нашої перемоги та які її можливі критерії?
А також – чому духовна складова настільки важлива для українців та в чому полягає ключове завдання журналістики під час війни? Відповіді на ці та інші запитання воєнний кореспондент, волонтер та громадський діяч Роман Бочкала дав у великому ексклюзивному інтерв'ю в межах програми "Я бачив Бога" на каналі "Новий християнський".
Роман Бочкала – відомий український журналіст, воєнний кореспондент, волонтер, антикорупціонер, координатор ВГО "Стоп корупції" та автор фільмів. Висвітлював військові та громадянські конфлікти в Ірані, Афганістані, Сирії, Сомалі, Демократичній Республіці Конго, Косові, Лівані, Руанді, Ліберії, Єгипті, Південній Осетії, гірській Абхазії, Йорданії, Туреччині тощо. З 2014 року як воєнний репортер фіксував події війни на Сході України.
Про світові конфлікти, їхні причини та екзистенційну відмінність від війни в Україні
Усі війни, з одного боку, схожі, але з іншого боку, вони всі різні. Взагалі існують три класичні причини, через які починаються війни. Це або мова, або територіальна суперечка, або релігія. Власне, всі ці три причини України не стосуються. Бо з нашими сусідами, яких колись вважали друзями і ледь не братами, ми воюємо вже тривалий час – десять років воюємо.
Офіційно у нас ніколи територіальних суперечок з росією не було. Так само у нас ніколи не було мовної ворожнечі і тим паче – релігійної. Утім, ми бачимо, що у нас – справжня, величезна війна. Будучи в різних країнах, на різних війнах, я, звичайно, запитував себе: а чи може велика війна прийти в Україну? І я завжди собі відповідав: ні, це неможливо. У нас немає жодної з цих трьох причин. Немає якихось конфліктів, які б до цього могли призвести. Бо люди ми доброзичливі.
І взагалі, ми в Європі 21-го століття. Які ще можуть бути війни за територію? Так, за Середньовіччя була експансія. Таким був тоді територіальний шлях розвитку багатьох країн. Вони захоплювали одна одну чи частину іншої країни – як правило, сусідів. І таким чином розвивалися, збільшували свої пасовища тощо. Все тоді було досить примітивно.
А тепер, коли ми живемо в цифровому світі, коли економіка стала транснаціональною, нібито вже вичерпалися всі екзистенційні причини. Але я помилявся. Насправді мало що змінилося. Якби мене запитали: де ще може війна відбутися, а де точно її не станеться? Тепер у мене інша відповідь на це запитання. Тепер я абсолютно впевнений, що війна може спалахнути де завгодно, в будь-якій країні. Немає жодної країни в світі, яка застрахована від такого явища, як війна.
Про релігійні війни
Якщо ми беремо релігійні війни, треба трохи зазирнути в минуле, коли були хрестові походи, коли тривала іспанська експансія арабського світу на Іберійському півострові тощо. Це відбувалось у часи Середньовіччя, коли починались війни саме з релігійних причин.
Такий тип конфлікту бачимо в сучасному Косові. Там живуть переважно мусульмани, але й християни теж є. Це підґрунтя було там головним, хоча це ніколи офіційно не визнавалося. Але в основі лежала дійсно релігійна причина. Багато відомих храмів знаходяться саме на території сучасної, хоча й офіційно не визнаної країни Косово. До речі, Україна так і не визнала цю країну де-юре, але де-факто вона існує.
Я був у цих храмах, знімав там репортажі. Це анклави християн. Миротворчі контингенти підтримують там спокій. Але в цілому Косово – мусульманська країна, де на кожному кроці можна побачити мінарет. І ця країна дуже схожа на сусідню Албанію, яка також є майже повністю мусульманською країною. Фактично Косово – це такий собі сателіт Албанії.
І треба тут зауважити, що оці нові мінарети, нові мечеті, які ми там бачили, я запитував себе: а звідки фінансування? Бо вони побудовані за великі кошти. Зокрема, гроші йдуть із Катару, з Кувейту та з інших заможних країн арабського світу, які, скажімо так, підтримують мусульманські течії на Балканах.
Про те, чому Україну неможливо підігнати під ці мірки, та російську пропаганду
Чому у випадку України поняття релігійної війни не підходить? Якщо подивитись на статистику, то в Україні у відсотковому відношенні християн більше, ніж у рф. А у мусульманських народів росії ще й більша народжуваність. І хоча всі зараз говорять про росію як про християнську країну, насправді доля християн у відсотковому відношенні стрімко знижується в цій країні. Тому казати, що "християнська" росія веде війну з "антихристиянською" Україною, – геть несправедливо.
Варто додати, що релігія дуже часто використовується у війнах політиками як першопричина, як важливий елемент, як інструмент розпалювання ворожнечі між людьми. Бо віра – це те, що дуже близько людям духовно. Це те, за що люди готові страждати. Так було завжди, в усі часи. І тому, на жаль, є цинічні політики, які готові цим маніпулювати. Вони просто використовують релігію для того, аби видати бажане за дійсне. А насправді бажане – це суто політичні мотиви, інструменти впливу, влада.
У будь-якій війні дуже велику роль відіграють саме медіа, інформаційні технології. І тому дуже важливо не потрапити під вплив такої пропаганди, щоб не стати жертвою цієї ворожнечі.
Про журналістику під час війни
В залежності від журналістського фаху треба розрізняти, які саме інструменти будуть більш корисними. До прикладу, є журналісти-розслідувачі. Звичайно, критика з їхніх вуст буде більш корисною, бо вони фахово займаються розслідуваннями і розбираються в тому, хто десь, можливо, щось вкрав. Десь, можливо, до військових не доїхали бронежилети чи інша амуніція. Але я вважаю, що у военний час із критикою слід бути дуже обережними, аби не розбурхати суспільство.
Важливо, аби ми не лили воду на млин ворога. Не подавали інформацію, яка грає йому на руку. Бо російські пропагандистські ЗМІ тільки це показують і всюди тиражують: дивіться, як вони там між собою чубляться, як у них там все крадуть. І вони це все гіперболізують, використовуючи проти нашого народу. І потім цей журналіст-пасіонарій, який з добрих мотивів поширив цю інформацію, сидить і думає: я зробив щось добре чи щось погане? Нібито мотив був добрим. Але врешті-решт, шкода вдесятеро більша за користь.
Про цензуру і самоцензуру
Тому під час війни цензура важливіша за свободу слова. Це не означає, що не має бути свободи слова. Але це означає, що повинна бути так звана самоцензура. Ми зараз говоримо навіть не про державну цензуру. Вона в Україні є, але вона дуже обмежена.
Україна – демократична країна. І державні інституції та правоохоронні органи фактично не регулюють ЗМІ, бо державних ЗМІ в Україні дуже мало. Вони майже всі приватні. Тому кожне ЗМІ саме визначає свою редакційну політику. Але разом з тим самі журналісти мають більш відповідально ставитись до тих прав та свобод, які їм даровані законом. Тому треба дуже обережно і ретельно визначати, що потрібно поширювати, а що, можливо, буде варто поширити або для обмеженої аудиторії, або, до прикладу, після війни.
Що я маю на увазі під обмеженою аудиторією? До прикладу, я журналіст-розслідувач, і мені стали відомі якісь факти. Я можу зробити принаймні дві речі. Я можу про це розповісти всім. Або я можу написати заяву до слідчого органу і повідомити вузьку аудиторію конкретних правоохоронців. Або поділитися цією інформацією з авторитетною громадською організацією, якій я довіряю. І не одразу поширювати це на широкий загал.
Саме так іноді зараз вчиняють журналісти-розслідувачі, які свідомо підходять до цього й ретельно оцінюють, яка може бути користь і які є ризики від поширення тієї чи іншої негативної інформації.
Про важливість інформаційного фронту
Щодо іншого, позитивного висвітлення, звичайно, це теж потрібно. І не тільки ЗМІ, а передусім державним інституціям, кожна з яких має пресслужбу, якісь інформаційні бек-офіси, має грантові програми, орієнтовані на поширення тієї чи іншої інформації. Все це теж в Україні є. І насправді у нас усе це непогано, на мій погляд, відбувається. Але, звичайно, могло би бути краще.
Якщо порівнювати з ворогом, то, на жаль, матеріальні ресурси рф та України не співставні, бо росія – багата вуглеводнями. Вони продають нафту, газ. І всі ці свої доходи вони спрямовують саме на війну і інформацію. Інформаційну політику вони сприймають винятково як частину своєї воєнної доктрини. І тут не можемо зрівнятися з ними у масштабах ресурсів.
Але разом з тим, ми все ж маємо діяти потужно і не забувати, що це важливо. Бо іноді, на мій погляд, не завжди держава чи її окремі представники усвідомлюють, наскільки інформаційне поле важливе для наближення перемоги.
Про візит на Афон і духовне благословіння
Афон завжди був духовним центром для українських православних християн. Історично так склалося, що колись козаки із Запорізької Січі йшли туди після своїх походів. Походи – це завжди важка ситуація психологічно, морально. Це боротьба, це смерті, це втрата близьких, друзів, побратимів. І козаки мали вирушати на Афон, вони заходили в довгу молитву. Це могло тривати тиждень чи більше. Хтось добирався суходолом, хтось на чайках. Афон – це така собі держава ченців, фактично автономія у складі Греції.
Аби потрапити туди, треба отримати візу, яку видає духовне керівництво Афону. І також потрібно мати благословіння. А далі ти потрапляєш в один з монастирів, бо Афон поділений на двадцять монастирів. Є скити, є окремі келії віддалені, є монахи-аскети, які взагалі ні з ким не спілкуються. Саме так туди історично потрапляли українські козаки, і в подальшому вони зробили свій скит. Він так і називається – Козацький скит. Коли Україна отримала власну церкву, Томос, ці традиції почали відроджуватися.
Власне, чому ми їхали туди? Бо ми маємо благословіння на відновлення українського скиту, Козацького скиту. Тож ми туди відправилися, аби подивитися проєктну документацію, на основі якої треба відновити цей скит, оцінити стан, в якому перебуває ця будівля, проговорити з адміністрацією монастиря, чи вони дають дозвіл на ті чи інші роботи. Це й було ціллю нашого відрядження.
Атмосфера була чудова. Нам пощастило. Цього разу я був на Афоні під час Великоднього тижня. Духовне піднесення було саме у Великодню ніч. Ти просто не розумієш, звідки у тебе беруться сили всю ніч стояти. Ти абсолютно енергійно заряджений. І потім, о четвертій ранку піднесення – сходить благодатний вогонь. Це певний духовний катарсис.
Про віру і силу молитви
Було кілька епізодів в моєму житті, коли я відчував, що фізичне життя може припинитися. І одна з таких ситуацій сталась біля Донецького аеропорту, в Пісках. Це було в 2014 році. І тоді ми виходили рано-вранці на позицію "Небо". Там, на жаль, загинуло дуже багато хлопців. Що таке "Небо"? Це вишка однієї з шахт, яка дозволяла мати висоту та повне спостереження за Донецьким аеропортом. Там була вогнева точка, і звідти повністю контролювалось летовище.
І от, власне, ми піднялися, пробули там певний час. І перед тим, як іти на ту позицію, отець капелан Віктор благословив нас, він прочитав молитву. Коли ми були на позиції, там стався бій.
Ворожий танк стріляв по "Небу". Снаряди влучали по цій вишці, все гриміло. І всі, звичайно, молилися, не розуміли, що буде наступної миті. Але всі вижили, все було добре. І коли ми спустилися вниз, ми пішли далі. Нам треба було перебратися до так званої "хати" Барса. На жаль, Барс вже загинув. Він був тоді командувачем одного з підрозділів ДУК "Правий сектор". І, власне, з хлопцями з "Правого сектору" я вийшов біля хати Барса.
І ось там я просто почув, що летить снаряд. Це все миттєвості, все це відбувалося в долі секунди. Я відчув, що снаряд не свистить, а шипить. А коли він шипить, це значить, що він дуже близько. Все, що я встиг зробити, – це впасти і накрити голову руками. І, власне, дуже добре, що я це зробив, бо снаряд приземлився буквально в трьох метрах від мене.
Через те, що він влучив у стіну, всі уламки полетіли далі і не накрили мене. І саме Господу Богу я дякую за цю мить. Я одразу схаменувся, підвівся. Помацав себе – руки, ноги на місці. І наступна думка була: треба бігти, бо може бути вогонь. Бо після першого снаряду дуже часто прилітають наступні. Так і відбулося. І коли мене побачив наш командир Сірко, він мені сказав: "Романе, ти народився не в сорочці, ти народився в бронежилеті". Бо в дійсності відбулося диво.
Потім мене забрали до лікарні, бо в мене були невеличкі ушкодження. Але це все – ніщо в порівнянні з тим, що могло відбутися. В той же момент там надавали допомогу Дмитру Ярошу, керівнику "Правого сектору", якого теж поранило поруч з нами. І наступного ранку я звідти поїхав. Хоча мене ушпиталили, але я розумів, що я не маю права займати ліжко якогось іншого бійця. Їх дуже тоді не вистачало, а поранені були, на жаль, більш важкі. І я поїхав до найближчого храму, у мене збереглася звідти світлина, яку зробив мій колега Олександр Клименко – відомий фотокореспондент, заслужений журналіст України, учасник бойових дій.
І я там поставив свічку, подякував Господу Богу за те, що зберіг мені життя. І подумав тоді, що, мабуть, ще є якісь для мене завдання на цій землі, якщо я лишився живим.
Про завершення війни та перемогу України
Всі ми бажаємо одного – ми бажаємо скорішого завершення війни на українських умовах. Ми всі віримо в перемогу. Хоча це слово можна сприймати по-різному. Дуже важко зараз сказати, що саме вважати перемогою. Бо переважна частина з нас, хто трохи старшого віку, народилися ще в Радянському Союзі. Нам розповідали, що перемога – це коли дійшли до Берліну, перемогли ворога.
То що, тепер аби вважати це перемогою, ми маємо дійти до Москви чи до Уралу? А можливо, треба вважати перемогою те, що ми зберегли нашу державність та є незалежною країною, як колись Фінляндія відстояла себе у війні проти Радянського Союзу під проводом генерала Маннергейма?
Він тоді сказав так: на жаль, ми втратили Карелію. Це – суттєва частина нашої країни. Але, сказав він, це – та гангрена, яку ми мали тоді відрізати, аби зберегти тіло держави, зберегти країну незалежною. Сьогодні ми бачимо, що Фінляндія – незалежна, дуже успішно економічно процвітаюча країна, поруч з якою – ця здоровенна росія, яка має бідноту, голод був, злидні тощо. Я це бачив особисто, коли робив фільм про Карелію, дуже давно. Ми їздили з Гельсінкі потягом, знімали наслідки того, як росія окупувала Карелію.
Менше з тим, ми повинні визначитися, що ми вважаємо перемогою. Тоді нам буде простіше молитися. Тоді ми зрозуміємо, чого ми прагнемо. Бо зараз душі, серця українців роздирають різні відчуття. Ми хочемо в Крим, ми хочемо повернутися в Донецьк і Луганськ. Але ми маємо усвідомити, що реально з цього зробити тут і зараз, що реально з цього зробити за рік, що реально зробити за два роки, що буде за десять років. Ми маємо тверезо оцінити цю ситуацію і тверезо всі разом дійти згоди.
Насамперед потрібно, щоб всі ми об'єдналися навколо однієї мети. Бо завжди Україну намагались розділити на Лівобережну і Правобережну. Завжди Україну руйнувало те, що "в кожній хаті своя правда", в кожному курені – свій гетьман. Це все знищує Україну, на жаль. Тому найголовніше, чого я бажаю, щоб Україна була єдиною, соборною, об'єднаною. Якщо всі ми будемо дивитись в один бік, тоді ми точно переможемо. Ось цього я хочу побажати нашому народу.
Повна відеоверсія інтерв'ю доступна за посиланням.
Нагадаємо, нещодавно Роман Бочкала разом із командою БФ "Батальйон Волонтер" передав третій окремій штурмовій бригаді 40 FPV–дронів. Кошти на безпілотники волонтеру вдалося зібрати завдяки збору для потреб ЗСУ, який він оголосив на честь свого 40-річного ювілею.
Ще більше гарячих та ексклюзивних новин – у наших Telegram-каналі та Facebook!
