«Будь-який конкурс на державне фінансування за своїм жанром передбачає скандал», – голова Держкіно Пилип Іллєнко

06.08.2019 17:00

Завдяки чому українські фільми майже витіснили російську продукцію з кіноекранів країни та чи варто очікувати на подальше відродження власного кіновиробництва? Чи здатні вітчизняні блокбастери окупити вкладені в них кошти, і хто контролює використання державних коштів у сфері кіно? Та, зрештою, чи побачимо ми Медведчука у одній з найбільш очікуваних прем’єр цього року – стрічці «Заборонений» про Василя Стуса?

На ці та інші питання у розмові з журналісткою «СтопКору» Асею Шевченко відповів голова Державного агентства України з питань кіно Пилип Іллєнко.

Пилип Юрійович Іллєнко - голова Держкіно України

- Ми з Вами маємо поспілкуватись на тему нового українського кіно, бо після 2014 року ми бачимо стрімкий зліт цієї сфери. Наприклад, що мене зацікавило, бо я цією темою цікавилася ще рік тому, було дуже багато скандалів довкола Мінкульту і конкурсів Мінкульту. І тоді ж у 2018 році виділили просто рекордний мільярд гривень на кіно і поділили його між Держкіно та Мінкультом. І ось цікаво, наскільки я зрозуміла, це був перший такий досвід, це був експеримент?

- Так, він закінчився.

- А як Ви вважаєте, чи був він вдалим?

- Ви знаєте, я думаю, що зараз не час давати такі оцінки у зв’язку з тим, що зараз відбувається процес зміни влади. І я думаю, що всі, хто мав зробити висновок з того, що сталося, висновки зробили. Але навішувати якісь ярлики і казати, хто винен, що було не так – я думаю, просто зараз некоректно в цій ситуації, яка складається. Я думаю, що всі, хто хотів висловитись з цього приводу, висловилися ще минулого року.

Але загалом, ну будучи адвокатом Міністерства культури, абсолютно жодним чином, займаючися цим, я хочу сказати, що загалом будь-який конкурс на державне фінансування за своїм жанром передбачає скандал. Тому що хтось його отримує, а хтось – ні. І, звичайно, той, хто отримує – у нього буде щастя і позитивні емоції, а той, хто програв – у нього будуть негативні емоції.

І оскільки ми зараз говоримо про індустрію, в якій працюють публічні люди, які мають доступ до медіа, які є впізнавані, звичайно, вони не стримуються і починають всі свої емоції виплескувати, як мінімум, в соціальні мережі, як максимум – в медіа. І це завжди відбувається, після будь-якого конкурсу. Тобто той, хто програє, вважає, що він програв незаслужено.

Тим більше, що це дійсно не є спорт, все одно є якісь суб’єктивні рішення тих чи інших експертів, які ухвалюють рішення. І, можливо, вони не завжди ідеальні, вірніше, точно не завжди вони ідеальні. Тому що це суб’єктивна думка на суб’єктивну презентацію. І, звичайно, є вдоволені, є невдоволені.

- Як до цього розподілу коштів торік поставилося Держкіно? Яке було сприйняття?

- У нас щодо самого процесу розподілу ніякого не було сприйняття, тому що це не ми розподіляли, ми до цього не були ніяк причетні, крім того, що Мінкульт просто попросив нас у деяких суто технічних моментах допомогти. Ми допомогли, але це не стосувалося абсолютно ухвалення рішень. Ми просто, оскільки у нас трохи більше було досвіду, колегам підказали, якісь дали зразки документів і так далі, десь щось допомогли зробити суто в підготовці чисто логістичній.

А все, що стосувалося самого процесу проведення, ухвалення рішень і оцінок, то до цього ми відношення не мали, і етика наших стосунків передбачає, що ми до цього поставилися абсолютно нейтрально.

Що стосується взагалі факту того, що конкурс проводив Мінкульт, ми поставилися, скажімо так, нормально, але для нас це означало, що ми не будемо проводити конкурс. І ми його не проводили минулого року, в тому числі через те, що у нас просто не було вже фінансування, під яке цей конкурс можна було б провести.

- Тоді Мінкульту виділили кошти на патріотичне кіно, і це теж був резонанс, що таке «патріотичне кіно». А що для Вас таке патріотичне кіно? І ще таке питання, чи закріплено це якось законодавчо, що саме таке «патріотичне кіно»? Бо для мене, наприклад, це одне, для Вас – інше, а для Мінкульту – взагалі третє…

- Мені сьогодні доведеться бути, в принципі, адвокатом Мінкульту, хоча це мені не притаманно взагалі. Мінкульт не винен в тому, що там з’явилось таке визначення. Я не знаю, хто в закон про державний бюджет, в проект закону вписав назву бюджетної програми «Створення патріотичних фільмів».

Той, хто це писав, і той, хто за це голосував, вірніше, мабуть, все ж той, хто писав, бо там же ж ніхто не виправляє такі речі в парламенті, коли це потрапляє, ну от він, я не думаю, що сильно розбирався в предметі своєї творчості в цьому документі, тому що це, звичайно, звучить абсурдно. З різних причин. І я впевнений, що якби у Мінкульту попросили сформулювати назву цієї програми, вони б не вжили такого терміну.

Тому що це, по-перше, означає, що всі інші фільми непатріотичні, тобто антиукраїнські. Тобто ми таким чином розділяємо: от є у нас фільми патріотичні, а є фільми якісь там інші, тобто відповідно непатріотичні, тобто відповідно такі, що антиукраїнські чи українофобські? Ні, звичайно, тобто це якийсь штучний розподіл.

По-друге, не може бути ніякого юридичного визначення поняття, яке взагалі до юриспруденції не має жодного стосунку. Слово «патріотизм» – це категорія моральна, це категорія, в принципі, філософська, може психологічна, але точно вона не лежить в площині юриспруденції. Її неможна описати засобами юридичними, тому що це неможливо по суті своїй. І тому визначення дати юридичне, що таке «патріотичне кіно» – це абсурд.

"Будь-яке українське кіно - патріотичне", - Пилип Іллєнко

Я вважаю, будь-яке українське кіно – патріотичне. Просто тому, що воно формує український культурний простір. І таким чином сприяє формуванню національної ідентичності. І тому будь-який український фільм по своїй суті є патріотичним. Але це неможна визначити будь-яким критерієм, який можна застосувати в якому-небудь розрізі фінансовому, юридичному, економічному чи у сфері державного управління.

- Таке питання: за якими критеріями Держкіно проводить конкурси і як обираються переможці?

- Держкіно проводить конкурс, от зараз якраз триває конкурс, там система багатоступенева, є кілька рівнів ухвалення рішення, є експертна комісія по кожному з напрямів конкурсного відбору. Ця експертна комісія складається з фахівців у галузі. Вони оцінюють в два етапи проекти, подані на конкурс.

Спочатку вони просто читають усі матеріали, які подають продюсери, і потім ставлять оцінки. Той проект, який набрав більше 3,5 балів у середньому, потрапляє вже на другий етап конкурсного відбору, який є відкритою презентацією. Це саме те, що відбувалося минулого тижня в кінотеатрі «Жовтень», де кожен має можливість захистити свій проект. Після цього експерти знову виставляють оцінки, і складається рейтинг кінопроектів.

Але рішення експертів є дорадчим. Остаточне рішення щодо того, кого фінансувати, ухвалює Рада з державної підтримки кінематографії, яка створена урядом, і вона була затверджена в квітні цього року, власне кажучи. До неї входять люди, також фахівці в галузі, які були обрані на відкритому конкурсі, який проводиться відповідно до положення про створення цієї Ради, і це все відбувається на підставі закону України про державну підтримку кінематографії, який був ухвалений у 2017 році.

Це так, якщо коротко. Загалом це все можна значно довше описувати.

- А що може вплинути на рішення Ради, щоб вона не ухвалила те чи інше рішення конкурсної комісії?

- Рада оцінює кожен проект, експерти оцінюють за різними критеріями – як творчими, так і економічними, а також попередній досвід продюсера, режисера і творчої групи, яка працює за проектом. Це якщо коротко.

- Таке питання, воно випливає з відбору самої конкурсної комісії. Невеличка передмова, я перед цим працювала над досить великим дослідженням щодо судової системи в Україні, і виявились такі фактори, які реформа не усунула, це фактор кумівства, він там процвітає, голосує, як правило, Вища кваліфікаційна комісія за своїх друзів, знайомих, братів, сватів, кумів тощо. Чи є така вада у Держкіно при конкурсному відборі? Чи спостерігали Ви такі явища?

- Я не спостерігав такі явища, принаймні у мене нема підстав про це говорити, але ми розуміємо, що юристів у цій країні значно більше, ніж кінематографістів, кінематографістів, в принципі, мало. Якщо взяти активну частину – таку, яка, як то кажуть, якусь сметану збиває своїми рухами, то цю кількість можна легко зібрати в одному якомусь концертному залі чи просто великому приміщенні.

Тобто до певної міри дійсно в кіноіндустрії всі один одного знають. І тому знайти стерильно чистих експертів, які просто не знайомі ні з ким з конкурсантів майбутніх, неможливо, тому що такі люди очевидно не будуть експертами, бо це значить, що вони ніколи не працювали в кіно.

Це все дає дійсно підстави весь час казати, що нібито є якась можлива заангажованість. Але насправді заангажованість проявляється не тільки і не стільки в тому, що люди між собою знайомі чи мали колись досвід роботи разом, вона може проявитися і в іншому. Вона може проявитися насправді в тому, що люди можуть бути знайомими, і при цьому все одно не мати якогось суб’єктивного погляду. Тобто не давати можливість цим речам впливати на ухвалення рішення.

І це насправді завжди видно, тому що є якась все одно середня оцінка в кожного проекту, і завжди видно, якщо одна з оцінок сильно виділяється в той чи інший бік. То для того й існує середній бал, щоб зрівноважити цей якийсь момент.

Але так само, коли ми говоримо, наприклад, про формування членів Ради чи експертних комісій, особливо це стосується членів Ради, то це люди, які мають дуже серйозний авторитет і досвід. І їх знають всі, їх діяльність протягом дуже багатьох років, тобто за ними стоїть певна історія, це не нові обличчя. Тобто це люди, які прогнозовані. Вони свою репутацію заслужили десятиліттями роботи.

Тобто ми говоримо про таких людей, як Андрій Якович Халпахчі, який очолює фестиваль «Молодість» з 1990 року. Ми говоримо про Андрія Дончика, ми говоримо про Людмилу Горделадзе – директорку кінотеатру «Жовтень». Ми говоримо про інших людей, я не буду всіх перелічувати, їх багато. Тобто це люди, репутація яких є певною гарантією.

До складу Ради входять авторитетні фахівці, зокрема, Людмила Горделадзе - директорка кінотеатру "Жовтень" (фото: kinoua.org)

Окрім того, ми реально слідкуємо, щоб не було прямих конфліктів інтересів. Законодавство містить, що таке прямий конфлікт інтересів, і ми це враховуємо. У нас є механізм, як ми це контролюємо.

По-перше, вони зобов’язані писати заяви відповідні, і вони їх реально пишуть, таких заяв надійшло багато. По-друге, коли ми формуємо експертні комісії, ми взагалі робимо це методом лотереї для того, щоб усунути будь-який фактор заангажованості при виборі експертів.
У нас є лототрон, який крутиться, це в прямому ефірі відбувається, і там кілька людей по черзі витягають ці кульки, і формується експертна комісія по певному напряму, при чому вона формується вже, коли прийняті всі документи. Тобто люди, коли вони подають документи на конкурс, вони взагалі не знають, хто буде в експертній комісії, хто буде їх оцінювати. Це відбувається потім.

Тобто ми максимальну кількість запобіжників зробили. Тобто, перше, це усунення конфлікту інтересів, це випадковість формування експертної комісії, тобто там взагалі неможна нічого вже вчинити, щоб, наприклад, когось кудись тягнути. Це авторитет і експертів, і членів Ради, який унеможливлює підозру їх у якійсь неадекватності оцінок.

І це також те, що оцінює мінімум… ну от на цьому конкурсі у нас було в одній комісії експертній семеро людей, одна комісія була з шести людей, тому що один експерт просто фізично з особистих причин не зміг взяти участь у роботі. Але коли є певна кількість людей, то цей середній бал, він завжди урівноважує, якусь крайню полярну точку зору він просто не робить вирішальною. Тобто зменшує можливість випадковості.

- Зрозуміло. І наступне питання – це Ваш фільм «Толока».

- Це не мій фільм. Я не режисер. Я взагалі не режисер, я голова Держкіно, і до того я був продюсером, а до того я був юристом. До фільму «Толока» я мав відношення як продюсер, який починав його роботу в 2012 році.

І коли стало зрозуміло, що мене призначать головою Держкіно, я, по-перше, склав з себе повноваження продюсера. Я, на відміну від деяких, передав свою частку в компанії. Я звільнився з посади директора цієї компанії.

І коли колеги з Міністерства культури ухвалювали рішення про дофінансування цього проекту, я прямо на колегії, а потім підтвердив це відповідно письмово – згідно законодавства України про запобігання корупції, я написав заяву про конфлікт інтересів міністру культури України Євгену Нищуку.

І міністр культури вжив передбачених законом заходів з усунення конфлікту інтересів наступним чином, що мене було усунуто від ухвалення будь-яких рішень стосовно фінансування і взагалі взаємостосунків між Держкіно з продюсерами проекту «Толока».

Всі ці рішення ухвалює мій перший заступник, але він щомісяця про них інформує державного секретаря Міністерства культури, який здійснює контроль за тим, щоб все, що відбувається з проектом «Толока», відповідало вимогам чинного законодавства, в тому числі законодавства про запобігання корупції.

- Відомо, коли вже фінальна дата?

- Так, відомо, фільм вже здано Держкіно, цей проект вже завершено, і дата кінотеатрального релізу буде 9 березня. Дата прем’єри буде 9 березня 2020 року, на день народження Тараса Григоровича Шевченка. Власне, як це з самого початку і планувалося, щоб фільм вийшов на шевченківські дні.

- А в чому причина такої затримки?

- Причина затримки – те, що виробництво фільму припало на дуже буремні часи. Не тільки цього фільму, а і деяких інших. Це складнопостановочний фільм, і відповідно це вплинуло на фінансування, це вплинуло на багато інших речей.

- Час від часу працівники кіноіндустрії скаржаться у Фейсбуці, інших ресурсах на те, що їм затримують заробітні плати, не платять, дуже обурюються. Як Ви думаєте, з чим пов’язані такі висловлювання і в чому причина?

- Я, по-перше, хочу сказати, що Держкіно нікому, крім співробітників Держкіно, зарплати не платить і не відповідає за це, і жодним чином не впливає. По-друге, в підпорядкуванні Держкіно нема жодного підприємства взагалі, тому і відповідних немає… нічого, зокрема й скарг.

Є, очевидно, якісь продюсери, які мають якихось співробітників і мають з ними якісь трудові стосунки. І Держкіно до цього не має жодного відношення, воно не має ані функцій контролю щодо цього, ані функцій арбітра, ані функцій покарання, ані взагалі навіть права втручатися в ці процеси.

От, власне, і все. Тобто чинне законодавство передбачає широкий інструментарій захисту прав найманих працівників, і ці працівники можуть ним скористатись.

- Хто ж контролює це? Наприклад, кошторис стрічки. Наприклад, виділено – для прикладу я Вам назву, один фільм я дуже чекаю, це «Захар Беркут», інший – «Донбас», я якраз вчора передивилася, і тут кошторис, наскільки я пам’ятаю, 71 мільйон…

- Ну ви назвали загальний бюджет фільмів цих, які з державного бюджету не фінансувалися в такому обсязі. Вони фінансувалися в значно меншому обсязі.

- Тут 16 мільйонів від Держкіно було, тут 30 мільйонів від Держкіно.

- Ну… плюс-мінус так.

- Насправді можна взяти будь-який фільм. Просто ось мені цікаво, виділено, припустимо, 25 мільйонів. Хто з державних органів влади дивиться за тим, куди ж тратяться ці кошти?

- Ну, звичайно, дивляться, і ще й як дивляться, і перевірки проходять постійно. По-перше, продюсер звітує за використані кошти регулярно. По-друге, той звіт він періодично підтверджує висновками незалежного аудитора. По-третє, періодично, з періодичністю в три роки, відбувається серйозна перевірка, насправді – частіше, тому що одна перевірка замінюється іншою – діяльності Держкіно з реалізації бюджетних програм, якими воно керує, виконавцями яких воно є.

Це перевіряють Рахункова палата України, Державна фінансова інспекція – вона чомусь постійно змінює назву, я вже не встигаю слідкувати. Крім того, там ще іноді по окремим скаргам перевіряють ще багато-багато… Взагалі я навіть не знаю, які ще контролюючі органи не перевірили б діяльність Держкіно. Так, і ще є відділ аудиту Держкіно, який періодично вибірковим методом ті чи інші проекти.

Жодних фактів невиплати заробітної плати встановлено не було. І взагалі, насправді, заробітна плата складає дуже невеличку частину будь-якого кінокошторису, тому що, як правило, продакшени не мають великого штату власних працівників, вони залучають попроектно фрілансерів або сервісні компанії, які виконують певну частину робіт.

Фрілансери в більшості працюють як ФОП. Компанії, які надають послуги, вони, відповідно, самі несуть відповідальність за розрахунок з власним персоналом. І ані компанія, яка їх наймає, ані ми точно не маємо права втручатись в їх господарську діяльність.

Тому, якщо ви говорите про якісь конкретні скарги, я взагалі не впевнений, що вони стосуються навіть проектів, які пов’язані з Держкіно.

- Ні, я взагалі не кажу про жодні конкретні скарги.

- Тобто, як і в будь-якій галузі господарювання, очевидно, є якісь недобросовісні роботодавці, які не виплачують вчасно, наприклад, заробітну плату. Як і в будь-якій галузі, не виключено, що вони є і в кіногалузі. Але принаймні, що стосується державних коштів, це точно перевіряється.

- Тобто всі гроші, які держава вкладає у кіно, до копійки перевіряються?

- Звичайно. Причому не нами навіть, а тими органами, про які я сказав в тому числі. Нами теж, ми звіти регулярно отримуємо, але ще є система, в державі існує система цих перевірок. І Держкіно перевіряли за останні роки – було дві перевірки цієї фінінспекції, яка потім була перейменована в Державну аудиторську службу, одна перевірка Рахункової палати, одна перевірка НАЗК, навіть пожежники перевіряли.

Так що ми значну частину нашого життя витрачаємо на перевірки. Плюс з будь-якої скарги до будь-якого правоохоронного органу потім до нас приходять теж запити, перевірки, ми не втомлюємось надавати всі документи всім правоохоронним органам, всім, кому належить право по закону це перевіряти. Тобто це все відкрито відбувається, тут важко взагалі щось приховати.

- І жодного правопорушення ніколи не було?

- Ні. Я навіть виграв два суди у НАЗК. І мій заступник виграв теж у них суд. У нас рахунок по судах 3:0 зараз з ними.

"З НАЗК у нас рахунок 3:0", - голова Держкіно П. Іллєнко

- А з чим вони були пов’язані?

- Ну з тим, що вони якісь абсурдні речі понаписували в протоколі. І відповідно, суд визнав, що вони були неправі. Тобто ми їм самі про це казали, але ж вони нас не слухали, ну от суд їм вказав на це.

- А чи окуповується взагалі українське кіно? Чи вигідно його виробляти?

- Ну Ви знаєте, частково бувають прецеденти, але системно – ні, з однієї простої причини, що ринок дуже маленький, і в принципі, якщо б не існувало державної підтримки, то українського кіно б не існувало. Тому що ринкових механізмів підтримки його на плаву наразі нема.
Якщо хтось їх знає, я буду радий, якщо він зі мною ними поділиться. Є дуже багато теоретиків, які розповідають, що вони знають, але я дуже хочу подивитися на практичні приклади. Єдині – я прошу це не вирізати! – єдині приклади успішні – це є за останні роки лише кілька малобюджетних комедій з суперзірками шоу-бізнесу в головних ролях. Це правда.

Тобто до одного фільму з цих ми навіть були причетні, це фільм «Скажене весілля», він дійсно повернув нам всі кошти, які в нас взяв, і ще приніс нам прибуток. Це єдиний був факт. Всі інші – не повернули, тобто не принесли нам прибутку.

Але навіть ті, що фінансувалися приватно, по моєму, ще були 2 комедії, які заявили принаймні, що вони окупились. Це зі слів, як то кажуть, коли на допитах тебе допитують, то пишуть «зі слів». Так от, «зі слів» продюсера, вони окупилися. Це фільм Дзідзьо «Контрабас» і «Свінгери».

І відповідно, якщо ми говоримо про те, що українське кіно має існувати виключно у формі малобюджетних комедій, то теоретично це може бути. Якщо ми хочемо мати такі фільми, ну хоча б такі, як ви вже згадали – «Донбас» чи «Захар Беркут», у нас же нема з Вами суперечки про те, що вони потрібні, правильно? – то вони не окупляться з такими бюджетами на українському ринку, тому що він дуже маленький. І тоді держава має надавати субсидію.

Ми фактично надаємо субсидії, державна фінансова підтримка – це субсидія. Держава бачить, що є важлива галузь, яка не може існувати за рахунок механізмів суто ринкових. Принаймні, в середньостроковій перспективі. І тому держава ухвалила мудре, я вважаю, рішення запровадити систему державної фінансової підтримки створення і розповсюдження українського національного кіно.

Єдиним фільмом, що приніс Держкіно прибуток, стало "Скажене весілля" (фото: tv.ua)

Завдяки цій політиці, в принципі, воно зараз переживає відродження. І якщо вимкнути цю підтримку, воно просто зникне, як вимикається телевізор, коли Ви натискаєте на пульт. І через півроку його не буде, якщо наступного року, наприклад, не буде існувати цієї бюджетної підтримки. Воно просто припиниться і ніколи більше не повернеться.

Тому що це вже в нашій історії відбувалося. Вона зникала, ця підтримка, і ліквідовувалося Держкіно в 90-ті роки. Що було з українським кіно в 90-ті роки? Андеграунд, існування всупереч. Потім у «нульові» роки трошки повернулась ця підтримка, але вона була недостатня і, головне, не була підкріплена інституційно.

Держкіно фактично, як центральний орган виконавчої влади, знов був відновлений лише у 2011 році. Спочатку в 2006-му було створено службу кінематографії в рамках Міністерства культури як певну юридичну особу вже, принаймні, окрему. Але як самостійний орган, який підпорядковується вже не Міністерству культури, а саме уряду, тільки в 2011 році.

Більше того, хочу зазначити, що така політика – це не українське ноу-хау. Державну фінансову підтримку національного кіно мають практично всі країни світу, крім США, із зрозумілих причин. Канада – має, Об’єднане королівство Великої Британії – має, Франція – має, Польща – має, Росія – має. Всі мають, Індія навіть має. Всі європейські країни мають інституції, подібні на Держкіно, з дуже серйозними бюджетами. Всі європейські країни!

Є європейські структури, які надають фінансову підтримку у створенні фільмів: в рамках Європейського Союзу існує «Креативна Європа», вона не тільки фільмам надає підтримку, але там бюджети цього фонду, вони вимірюються мільярдами євро щорічно.

Є в рамках Ради Європи фонд фінансування спільного виробництва фільмів «Єврімаш», в який ми не можемо вже років 20 вступити і не вступили завдяки попередньому скликанню Верховної Ради, яка провалила відповідне голосування так само, тому що вже був законопроект, внесений президентом, вони не знайшли голосів, не проголосували, потім він був відкликаний у зв’язку з обранням нового президента. І тепер знову ми, коротше, чекаємо…

- Чи немає у Вас побоювань, що зі зміною влади зміниться й державна політика щодо фінансування кіно?

- Є. Побоювання є, але в мене є ці побоювання, по-перше, не тільки стосовно кіно, а взагалі. А по-друге, я поки що так і не чув жодної сформульованої концепції щодо подальшої політики в галузі кінематографії з боку чи то новообраного президента, чи представників партії «Слуга народу», які були обрані до нового парламенту.

Я сподіваюся, що вони все-таки знайдуть час і висловляться на цю тему, тому що це не моє навіть побажання, це є, як то кажуть, загальний запит всієї індустрії, тобто всі хвилюються, всі хочуть зрозуміти подальшу політику. Тому що поки що вона просто не була озвучена, і я навіть не можу коментувати, згоден я чи не згоден, тому що просто не були сформульовані навіть загальні принципи.

Я сподіваюся і я буду переконувати, звичайно, всіх, від кого це залежить, що, ну мою думку, необхідно продовжити ті позитивні тенденції, які зараз існують, і питання не в персоналіях, в тому, хто має цим керувати чи хто має над цим працювати, чт хто має що очолювати, а питання в тому, на яких принципах це все буде відбуватися.

На мою думку, подальший динамічний розвиток і відродження українського кіно можливий тільки у випадку, якщо будуть сильні інституції, які реалізують державну політику в галузі і надають ці всі форми підтримки, які були ухвалені згідно закону про державну підтримку кінематографії.

Коли буде існувати незалежне фінансування – незалежне не від держави, а від влади, тому що влада змінюється, держава – ні, і це державне фінансування, це не фінансування владне, це не фінансування від політиків, які в той чи інший момент очолюють ті чи інші урядові чи державні структури. Це має бути незалежне державне фінансування, доля якого не вирішується в кулуарах уряду чи вночі під ранок у Верховній Раді.

Це має бути зроблено за принципом, так само, як це працює у Франції, в Польщі, коли є збір на розвиток національної кіноіндустрії з певних ринків, невеличкий, він не є болісним для тих, хто його платить, але в результаті він складає дуже серйозний бюджет, який дозволяє польському кіно бути сьогодні одним з найбільш динамічних кінематографічних середовищ в сучасній Європі.

За останні роки вони отримали Оскар, потім цього року вони знов мали номінацію, і це говорить про певний вже рівень. І їх присутність на власному ринку – 24-25% від розміру їхнього бокс-офісу. Це один з найкращих показників також у Східній Європі.

От це дуже важливі принципи. І також важливим є продовжити європейську інтеграцію нашої кіноіндустрії. Ми для цього дуже багато зробили. Ми зараз є впізнаваними в Європі. З нами хочуть працювати. Якщо Ви побачите, скільки до нас приїхало на цей пітчинг продюсерів з різних країн, Ви будете вражені.

У нас проект пітчингувала, перше що в голову прийшло, особисто Маріанна Слот, це людина, яка спродюсувала абсолютно всі фільми Ларса фон Трієра.

Відома продюсерка Маріанна Слот днями відвідала Україну (фото: Facebook)

- Дякую. Таке питання додаткове, щодо присутності українського кіно. Ви казали про польське кіно – 24%, так? Українське кіно – яка присутність?

- Українське кіно – зараз динамічно зростає цей показник, він наближається дуже швидко до середньоєвропейського. Динаміка наступна: в 2017 році було менше 4%, у 2018-му – більше 8%. Такої динаміки зростання не демонструє жодний кінематограф, не побоюсь цього слова, в світі зараз.

- Тобто ми зараз маємо всі шанси вибратися з цього замкненого кола?

- Ми маємо шанси дійти до показника середньоєвропейського, який притаманний країнам, які з нами співмірні за розміром, скажімо так. Тобто загалом у всіх європейських країнах, там аномальна ситуація в Туреччині, але вона пов’язана з культурними особливостями, у всіх європейських країнах, звичайно, більшу частину ринку займає американське кіно, голлівудське кіно, його вже неможна вважати навіть американським – голлівудське.

І винятком є Британія, яка за рахунок англомовності і співпраці з Голлівудом, там вже не розбереш: Гаррі Поттер чи Джеймс Бонд – це американські фільми чи британські? Тобто вони спільно їх роблять, тому вони зараховуються як би в їх показник присутності на власному ринку. Але якщо ми візьмемо країни такі, як Німеччина, Польща, Італія і так далі, то там десь в середньому 20-30% національне кіно має на власному кінотеатральному ринку. До речі, в Росії так само десь 20-25% російське кіно має на власному ринку.

В Україні раніше цю нішу, яка складала теж 20-25%, займало російське кіно. Це відображення, в принципі, отаке ринкове співвідношення – це відображення загалом тенденції бажання людей бачити на екрані не тільки американські якісь історії, а й щось культурно, ментально близьке. Звичайно, там серед лідерів завжди комедії, але в тому числі й історичні драми про певну історію національну, якісь екшн-фільми.

І після 2014 року український кінотеатральний глядач перестав сприймати російське кіно як ментально близьке. Воно повністю практично зникло з нашого прокату. Минулого року було всього 5 фільмів російських, в основному, це були фестивальні фільми типу «Лето» Сєрєбрянікова і так далі. Вони великих бокс-офісів не зібрали.

І от українці тепер чітко розуміють, що єдине кіно, яке для них є ментально і культурно близьким, це їхнє національне українське кіно. І тому отак стрімко зростає частка – того що люди все одно хочуть бачити щось, окрім американського кіно – вони все одно будуть на нього ходити, тут ніхто цього не заперечує, але є соціальна і психологічна потреба бачити на екрані, в широкому розумінні цього слова, себе – якісь знайомі архетипи, знайомі ситуації, знайомі типажі, якісь власні проблеми. Умовно кажучи, американський поліцейський ніколи не буде таким смішним, як власний. Тому що ми про нього набагато більше знаємо і стикаємося з ним повсякденно.

І ось власне на цьому, в тому числі, ґрунтується певний оптимізм, але знов таки – питання в обсягах ринку. Якщо ми говоримо про польський ринок, там біля 3 тисяч кінозалів. У нас – трохи більше 500 всього лише. Хоча країни по населенню зараз абсолютно однакові. До речі, в Польщі зараз почали випускати фільми американські в українському дубляжі в прокат, тому що там така кількість українців, що це стало виправдано з економічної точки зору.

От Вам парадокс такий. В Польщі ходять українці в кіно, а в Україні – ні.

- Чому? Ходимо. Наприклад, я дуже-дуже чекаю «Захар Беркут».

- Ну там ще будуть хороші фільми і до «Захара Беркута»! «Фокстер і Макс» буде у вересні. «Поліна» буде 22 серпня. Про Стуса буде 5 вересня фільм.

- А буде Медведчук там?

- Буде.

- Не вирізали?

- Там буде сцена суду. Всі учасники цієї сцени говорять репліки, які вони згідно з протоколом судового засідання говорили.

У фільмі "Заборонений" про Василя Стуса буде й нашуміла сцена суду

- Останнє питання. Таке воно, загальне дуже: який саме Вас фільм вразив найбільше? Український фільм за останні роки? І яке розчарування найбільше?

- Не можу я відповісти на це питання. Не можу, чесно, тому що для мене ці всі фільми однаково важливі, я не можу виділити просто, що мені більше подобається. Чесно. І головне, якщо я зараз щось назву, Ви ж розумієте, що мене режисери інших фільмів проклянуть просто? Я хочу спокійно жити далі (сміється).

- А розчарування яке найбільше?

- Така сама відповідь.

- Я зрозуміла. Дякую за інтерв’ю!

Читайте також: Окрема думка – інтерв’ю Андрія Козлова про лаштунки ВККС (ексклюзив)

Коментарі