Українці втратили шанс на зміни в суспільстві, повіривши, що пострадянські бюрократичні системи здатні реформувати самі себе.

У Туреччині після спроби перевороту звільнили 2745 суддів. Відсторонили 15 тисяч вчителів. Звільнили 577 університетських деканів. 8 тисяч поліцейських. І хтозна скільки тисяч військових.

Все це називають становленням – чи укріпленням – авторитаризму. І таке ставлення до ердоганівських чисток є цілком виправданим. Через рік-другий турецьке суспільство стане керованим і щиро вірним своєму султану.

Але якщо абстрагуватись від цілей цих чисток, можна відзначити один вагомий момент. Суспільство не перетворилось на апокаліптичну орду від масового звільнення чи відсторонення від повноважень якихось еліт та професійних груп. Масова і дієва люстрація – можлива.

Натомість в Україні ловлять суддю Чауса. Який ухвалював рішення проти Автомайдану, скасував розшук "Юри Єнакіївського", і ухвалив ще чимало інших, безумовно, правосудних рішень. Чаус підпадав під люстрацію, входив у список на люстрацію Мінюсту – однак продовжував працювати суддею. Коли його впіймали зі 150 тисячами доларів хабаря, його не затримали, бо він має суддівський імунітет, а парламент – на канікулах. Тепер він не ходить на допити. А пішов у відпустку. А детективи НАБУ тішаться вилученим в нього закордонним паспортом. Можливо, далеко не єдиним.

Судова система, гнила й корумпована, не була зруйнована одразу після Майдану зі страху перед "дестабілізацією в державі". Нові структури – з повністю новим персоналом – не постали. І тепер наш соціум не може позбутись навіть найодіозніших персоналій в мантіях. Їх прикривають колеги, які ідентифікують себе з суддівським цехом, а не з українським соціумом. Вони мають "розуміння" в правоохоронних структурах, "коридори" на кордоні і масу інших механізмів адаптації та виживання за будь-яких умов.

А суддям, які беруть по сотні тисяч гривень, а не по три мільйони, і які не судили майданівців, а просто робили – і роблять свій "бізнес", взагалі нічого не загрожує.

Новий міністр освіти намагається реформувати школу. І сама визнає, що в педагогічні вузи йдуть люди, які пишуть ЗНО на "трійки". Частина з них любить (чи, принаймні, може терпіти) дітей – і вони залишаються на вчительських посадах. Профнепридатних відправляють – ні, не на біржу праці, а на підвищення. В районні – і всілякі інші – відділи освіти. Колишні комсорги шкіл, ставши заучами з виховної роботи, влаштовують у школах "свята строю і пісні" у кращих традиціях пізньобрєжнєвського маразму – і називають це патріотичним вихованням. Всі ці люди, теоретично, наближають нас до "європейських стандартів у освіті". А на практиці – калічать наших дітей.

Аналогічні речі відбуваються в медицині, в органах прокурорського нагляду, в армії і в десятках інших сфер суспільного життя. І всі вони демонструють одну-єдину річ – сформована бюрократична система нездатна реформувати сама себе. Навіть з належним фінансуванням (якого завжди буде мало). Навіть з адекватним керівництвом (яке або стане "своїм" – або забереться к бісу за місяць-третій).

Боячись "дестабілізувати державу", ми дозволили старій бюрократії залишитись на місцях. Ми злякались, що без суддів (прокурорів, головних лікарів – потрібне підставити), які вижили в системі за часів Януковича, в Україні запанує хаос. А тепер чекати на наступний момент, коли "вулиця" зможе щось сказати "кабінетам", ймовірно, доведеться довго. І платити за це – дорого.

Джерело: Депо.ua

Автор: Тарас Паньо

Коментарі